![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Entry tags:
Робота... Про дитинство...
У мене така робота: щодня перечитую декілька десятків листів:)...
У тих листах - історії-новели-есе-вірші... Щодня нові, інші, від різних людей із усіх куточків України, але такі схожі!!!
Не сприймайте це за дуже пафосне зізнання, але мене уже важко чимось здивувати! Направду!
Сюжети вичерпуються, повторюються... І форма їхнього подання аж ніяк не впливає на той повторюваний зміст!
Саме тому я дуже ціную авторів та дописувачів, котрим талант дістався від Бога... Так-так... Талант від Бога, а не надуманий, "завчений", "набутий" (знаєте, такий зазнайкуватий талант, який іноді присвоює собі людина зовсім далека від творчості...)...
Так от, справді талановиті автори є! Листів від них я завше чекаю з нетерпінням, а коли отримую, то читаю їх в першу чергу! Історії та новели талановитих авторів надихають! Вони особливі... І неважливо чи багато помилок у тих творах відшукає літредактор... Неважливо чи відразу ті твори "сядуть по верстці"... Це все дрібниці, питання, які можна вирішити-поправити-заверстати:)))...
Головне інше... Зовсім інше!
Твори талановитих авторів можуть бути без закрученого сюжету-перепитій, але з душею... Вони можуть бути простими, без надскладних словесних зворотів:) й по-дитячому наївними, але такими, що "беруть" за душу, змушують замислитись над людськими цінностями... Після прочитання творів талановитих авторів у душі завжди залишається щось добре й невамоге, щось таке, про що хочеться розмірковувати, або ж згадувати та порівнювати зі своїм життям, або ж навіть дофантазовувати...
Але не лише твори талановитих авторів особливі... Й самі автори дуже хороші, самодостатні люді! В переважній своїй більшості не пихаті, а скромні, з чуйним серцем і відритою душею, світлі такі люди...
Навіть тут, у жж, є мої-наші талановиті автори... Їх тут насправді багато... Але наразі я маю щастя бути знайомою лише з трьома дівчатками - авторами наших видань: із Надійкою Гербіш, із Зорянкою![[livejournal.com profile]](https://www.dreamwidth.org/img/external/lj-userinfo.gif)
zoriana87 та з Людмилкою lulochek... Просто дивовижні дівчатка!
І до чого це я все веду...?! От сьогодні на роботі перечитувала твори нової дописувачки і трапилось мені її есе... Таке звичайне, але таке щире есе... Воно й зробило мій день!!! І ніби нічого нового у творі, старі істини... Але якась така проста-доступна-невимушена подача... Та й тема така... завжди актуальна, "бере" за душу! І я дуже хочу, щоб й ви прочитали... І впевнена, що ця нова авторка обов'язково стане не тільки моєю улюбленою, а й улюбленою усіма численними читачами моїх-наших газет!!! Чого щиро й від усієї душі їй бажаю...
Всі ми родом з дитинства
Дитинство. Яке воно на смак? Чим воно пахне?
Спитай в малого хлопчака з червоною вантажівкою. Він скаже, що воно пахне ранішнім молоком, бабусиними пиріжками, першою петардою, свіжо фарбованою каруселлю, бійками, маминими руками і літом.
Спитай у дівчинки, тієї з довгими кісками. Вона відповість, вкриваючись рум’янцем, що смак у нього плодово-ягідного морозива і шоколадної цукерки, яблука, того що не з’їв Сашко, а їй віддав, мандарин, смак Острова скарбів, що читала під покривалом уночі, з ліхтариком, ромашок, що їх ціле поле.
Дитинство. Якого воно кольору? Що воно любить?
Спитай у дівчини з замурзаними пучками. Вона витре ними личко і поважно скаже, що колір має воно бузковий, а ще голубий, що у ньому колір хмарок, на які можна дивитись горілиць, воно зелене з подряпинами і розписане, як той паркан, за яким мав жити злий пес, а сам став улюбленцем дітей, на якому всі катались, біле і пухке, як цукрова вата, яку не часто їш, а по святам і як вперше вкусиш то боїшся, що засмакує вона як звичайна аптечна.
Спитай в хлопчини, що завзято м’яч ганяє зрання до ночі. Він відхекається і розкаже, що любить воно мчати, щодуху і найшвидше, як ті машини, що на трасі виборюють перші місця, що любить гратись у квача та хованки, підбурює дівчат дражнити та тягати за кіски, збирати наклейки, кришечки і цвяшки, носити повні кишені, трішки подерті своїм же вмістом, як на робочій формі механіка Степана, що мучить свій запорожець, що ніяк не заведеться.
Дитинство. Де воно живе? Куди ховається?
Спитай в маленької принцеси, що боїться вночі спустити ніжки з ліжечка свого, бо схопить той, хто під ним живе. Вона трішки налякано поділиться секретом, що живе воно в калюжах, весняних, тих, по яким кораблики пускають в далеке плавання, живе у грушках на дереві з сусіднього двору, ті що завжди тверді, але такі гарненькі, і в ще зеленій аличі, тій, що наїшся і болить живіт, але ти знову їш ту зелепуху, живе в татових очах, коли він дивиться футбол і насидить ніяк на місці, а скаче як заведений чи коли просить в мами зробити щось смачненьке, як отой банановий пиріг чи вигадує неймовірні справи, щоб не мити посуд.
Спитай в допитливого хлопця, що завжди жує рожеву гумку. Він трохи нерозбірливо повість, що ховається воно в дощі, коли той йде раптово по темній вулиці, ховається в товстому альбомі з фотографіями, ще тими чорно-білими, в будиночку на дереві, омріяному і випрошеному в батьків, в надувних кульках, коли вітер зненацька видирає їх з рук і несе все вище, в малюнках кольорових, що висять у школі на першому поверсі, ще таких незграбних та кольорових і живих.
Спитай ще на останок в себе – коли востаннє бачив ти дитинство, коли сміявся разом з ним, дихав на повні груди, жив тим, що є сьогодні, забував про далекоглядне завтра, робив те що хотілось і не шкодував ні про що. Спитай чи хочеш повернутись, відчути ще раз себе володарем всього на світі. Зашкарубілі і дорослі ми сховали дитинство в найпотаємніші куточки, в темноту наших звужених та зосереджених зіниць, в колекцію машинок, що збирали всім двором, запакували в грамоти за успіхи у навчанні, накрили ковдрами з різноманітних шматочків тканини, приспали, підсипали снодійного в какао з молоком. Воно спить. Спить в кожному з нас. І розбудити його можемо тільки ми. А як зробити це – секрет. Ти пам’ятаєш, де секретики заховані лежать. Там під землею, під шматочками прозорого скла, ті кольорові. Пошукай і знайдеш.
Анастасія НІКУЛІНА
У тих листах - історії-новели-есе-вірші... Щодня нові, інші, від різних людей із усіх куточків України, але такі схожі!!!
Не сприймайте це за дуже пафосне зізнання, але мене уже важко чимось здивувати! Направду!
Сюжети вичерпуються, повторюються... І форма їхнього подання аж ніяк не впливає на той повторюваний зміст!
Саме тому я дуже ціную авторів та дописувачів, котрим талант дістався від Бога... Так-так... Талант від Бога, а не надуманий, "завчений", "набутий" (знаєте, такий зазнайкуватий талант, який іноді присвоює собі людина зовсім далека від творчості...)...
Так от, справді талановиті автори є! Листів від них я завше чекаю з нетерпінням, а коли отримую, то читаю їх в першу чергу! Історії та новели талановитих авторів надихають! Вони особливі... І неважливо чи багато помилок у тих творах відшукає літредактор... Неважливо чи відразу ті твори "сядуть по верстці"... Це все дрібниці, питання, які можна вирішити-поправити-заверстати:)))...
Головне інше... Зовсім інше!
Твори талановитих авторів можуть бути без закрученого сюжету-перепитій, але з душею... Вони можуть бути простими, без надскладних словесних зворотів:) й по-дитячому наївними, але такими, що "беруть" за душу, змушують замислитись над людськими цінностями... Після прочитання творів талановитих авторів у душі завжди залишається щось добре й невамоге, щось таке, про що хочеться розмірковувати, або ж згадувати та порівнювати зі своїм життям, або ж навіть дофантазовувати...
Але не лише твори талановитих авторів особливі... Й самі автори дуже хороші, самодостатні люді! В переважній своїй більшості не пихаті, а скромні, з чуйним серцем і відритою душею, світлі такі люди...
Навіть тут, у жж, є мої-наші талановиті автори... Їх тут насправді багато... Але наразі я маю щастя бути знайомою лише з трьома дівчатками - авторами наших видань: із Надійкою Гербіш, із Зорянкою
zoriana87 та з Людмилкою lulochek... Просто дивовижні дівчатка! І до чого це я все веду...?! От сьогодні на роботі перечитувала твори нової дописувачки і трапилось мені її есе... Таке звичайне, але таке щире есе... Воно й зробило мій день!!! І ніби нічого нового у творі, старі істини... Але якась така проста-доступна-невимушена подача... Та й тема така... завжди актуальна, "бере" за душу! І я дуже хочу, щоб й ви прочитали... І впевнена, що ця нова авторка обов'язково стане не тільки моєю улюбленою, а й улюбленою усіма численними читачами моїх-наших газет!!! Чого щиро й від усієї душі їй бажаю...
Всі ми родом з дитинства
Дитинство. Яке воно на смак? Чим воно пахне?
Спитай в малого хлопчака з червоною вантажівкою. Він скаже, що воно пахне ранішнім молоком, бабусиними пиріжками, першою петардою, свіжо фарбованою каруселлю, бійками, маминими руками і літом.
Спитай у дівчинки, тієї з довгими кісками. Вона відповість, вкриваючись рум’янцем, що смак у нього плодово-ягідного морозива і шоколадної цукерки, яблука, того що не з’їв Сашко, а їй віддав, мандарин, смак Острова скарбів, що читала під покривалом уночі, з ліхтариком, ромашок, що їх ціле поле.
Дитинство. Якого воно кольору? Що воно любить?
Спитай у дівчини з замурзаними пучками. Вона витре ними личко і поважно скаже, що колір має воно бузковий, а ще голубий, що у ньому колір хмарок, на які можна дивитись горілиць, воно зелене з подряпинами і розписане, як той паркан, за яким мав жити злий пес, а сам став улюбленцем дітей, на якому всі катались, біле і пухке, як цукрова вата, яку не часто їш, а по святам і як вперше вкусиш то боїшся, що засмакує вона як звичайна аптечна.
Спитай в хлопчини, що завзято м’яч ганяє зрання до ночі. Він відхекається і розкаже, що любить воно мчати, щодуху і найшвидше, як ті машини, що на трасі виборюють перші місця, що любить гратись у квача та хованки, підбурює дівчат дражнити та тягати за кіски, збирати наклейки, кришечки і цвяшки, носити повні кишені, трішки подерті своїм же вмістом, як на робочій формі механіка Степана, що мучить свій запорожець, що ніяк не заведеться.
Дитинство. Де воно живе? Куди ховається?
Спитай в маленької принцеси, що боїться вночі спустити ніжки з ліжечка свого, бо схопить той, хто під ним живе. Вона трішки налякано поділиться секретом, що живе воно в калюжах, весняних, тих, по яким кораблики пускають в далеке плавання, живе у грушках на дереві з сусіднього двору, ті що завжди тверді, але такі гарненькі, і в ще зеленій аличі, тій, що наїшся і болить живіт, але ти знову їш ту зелепуху, живе в татових очах, коли він дивиться футбол і насидить ніяк на місці, а скаче як заведений чи коли просить в мами зробити щось смачненьке, як отой банановий пиріг чи вигадує неймовірні справи, щоб не мити посуд.
Спитай в допитливого хлопця, що завжди жує рожеву гумку. Він трохи нерозбірливо повість, що ховається воно в дощі, коли той йде раптово по темній вулиці, ховається в товстому альбомі з фотографіями, ще тими чорно-білими, в будиночку на дереві, омріяному і випрошеному в батьків, в надувних кульках, коли вітер зненацька видирає їх з рук і несе все вище, в малюнках кольорових, що висять у школі на першому поверсі, ще таких незграбних та кольорових і живих.
Спитай ще на останок в себе – коли востаннє бачив ти дитинство, коли сміявся разом з ним, дихав на повні груди, жив тим, що є сьогодні, забував про далекоглядне завтра, робив те що хотілось і не шкодував ні про що. Спитай чи хочеш повернутись, відчути ще раз себе володарем всього на світі. Зашкарубілі і дорослі ми сховали дитинство в найпотаємніші куточки, в темноту наших звужених та зосереджених зіниць, в колекцію машинок, що збирали всім двором, запакували в грамоти за успіхи у навчанні, накрили ковдрами з різноманітних шматочків тканини, приспали, підсипали снодійного в какао з молоком. Воно спить. Спить в кожному з нас. І розбудити його можемо тільки ми. А як зробити це – секрет. Ти пам’ятаєш, де секретики заховані лежать. Там під землею, під шматочками прозорого скла, ті кольорові. Пошукай і знайдеш.
Анастасія НІКУЛІНА