valeri_ta | Тепло повертається спогадом...

Ось яке воно літо…
Зустріло дощами, інколи дразнячись променями ще холодного зазнайкуватого сонця. Взяло за руку і повело своїми стежками-дорогами. А навколо краса і повен міх нових вражень та давно забутих; і емоцій добрих, світлих та таких, що хочеться поділитися з іншими – і нічого взамін за це не попросити…
Ось яке воно літо…
Дихається легше і на повні груди, хоча й повітря забруднене та загазоване, і пахне піонами та річкою, свіжими помідорами та стиглими черешнями… Ступається впевненіше, хоча й на високих підборах та по бруківці… Розглядається уважніше, хоча й очі сховані за темним склом сонцезахисних окулярів…
Ось яке воно літо…
Довгі прогулянки, навіть у сліпий дощ. І веселка на півнеба, як стежина до мрії, така реальна і водночас така нетривка, що й не згадати вмить про що мріється. Парки. Сквери, літні кафе – посиденьки з друзями, яких не бачив з початку осені-зими-весни… І сміх – щирий, невдаваний, від душі…
Ось яке воно літо…
Проблем не поменшало, але все одно хочеться на море, до води і хвиль, до зоряних ночей і тихеньких розмов, щоб затишно було і тепло, спокійно хоч на деякий час. Нема можливості на море поїхати, то хоча б у гори чкурнути, щоб викричатися або помовчати… На самоті або краще з кимсь… З тим, хто завжди поряд, але й ніби далекий…
Ось яке воно літо…
Хочеться, бажається, сниться, мріється, мариться… Про все: любов, взаємність, усмішки, вірність, несподіванку, таємницю… Усе нове і ніби вперше… Усе таке, як було колись і не стирається з пам’яті… І не зітреться ніколи, бо спогад, як літо, – йде, щоб повернутися знову… Вкотре…
Ось яке воно літо…
Тримаю його за руку, щоб не випустити і не відпустити… Так добре з ним… У ньому… Поряд… Навіть якщо й не поменшало проблем, все одно хочеться на море… Хоча б у мріях, у бажаннях, у снах – легко ступаючи веселкою, вдивляючись через темне скло сонцезахисних окулярів в усмішки того, хто завжди поряд… У спогадах…