про втрату, про того, хто назавжди у серці і про нелегкий травень... багато і довго...

[valeri_ta]

Майже тринадцять років тому, коли ще жила з батьками, я принесла додому клубочок справжнього щастя-радості: маленького, коричнево-чорного песика-пекінеса... Із білими лапками, надзвичайно пухнастим хвостиком-пальмочкою та чорними очима-гудзичками...
Нового члена родини ми полюбили відразу! Назвали Тошою і прийняли у свою невелику сім'ю...
З того першого дня Тоша став для нас кимось більшим, аніж просто песиком, чотирилапим другом. Для мене він став братиком, а для батьків ще однією, другою дитиною-синочком...
Згодом я пустилась у самостійне життя, переїхала жити до Львова, а батьківською втіхою та розрадою став саме Тошенька.
Я б могла дуже багато писати й говорити про те, наскільки Тоша був розумним, як швидко підростав-дорослішав, як у нього з'являлись свої звички, як сильно він прив'язувався до нас і як віддано любив... А ще про те, як старів: повільно, але помітно… Але що ці слова...?! На жаль, ані слова, ані навіть наші спогади не повернуть тих майже тринадцять років радості, які дарував нам НАШ песик.
Він завжди зустрічав мене, коли я приїжджала до батьків, сміявся-хилитаючи своїм хвостиком-пальмочкою і вмів ставати на дві лапки, чим дуже нагадував якогось польового звірка. Він безмежно любив, коли я чухала йому за вушками та дозволяла приходити до себе у кімнату. Він ані на крок ніколи не відходив від мами і коли тато ходив на роботу (на чергування) веселив її, слухав її, охороняв її:)! Він кумедно бавився, ще кумедніше пчихав і хропів, любив м'які іграшки і швидко бігав. Він любив купатися, а мокрим виглядав дуже смішним! У нього було своє ліжечко, а згодом й велика пухова подушка. Він завжди відчував настрій: мій, мами, тата... А коли хтось із нас хворів, він співчував, ластився, лягав поруч і так по-доброму, по-людськи заглядав у очі, ніби хотів допомогти, ніби розраджував, ніби казав: "Все буде гаразд!"... Він, бідолашка, й сам чимало настраждався, часто хворів, але не вмів довго сумувати... Він був надзвичайно благородним собакою!
Тоша... Це ім'я стало для нас дуже вагомим, дуже рідним та близьким! Впевнена, що батьки любили Тошу, як і мене... Однаково! Бо по іншому не могли... Я ж приїжджала-приїжджаю нечасто, а Тоша щодня був із мамою й татом поруч... З дня у день, майже тринадцять років поспіль...
16 травня Тоша помер... Вранці, у четвер йому стало погано, батьки спохватились і поїхали по ветеринара... Але повернувшись додому, застали лише суцільну тишу... Тоша помер... Мама казала, що лежав, як живий, поклав голову на свої білі лапки, закрив оченята-гудзички, опустив хвостик-пальмочку...
Коли після цього я приїхала додому, то навіть не могла довго знаходитись у квартирі... Бо все...все-все й донині нагадує про Тошу... От так здається, що зараз прийде чотирилапий дружочок, кумедно пчихне раз, ще раз, захоче уваги... Здається, що обов'язково зустріне тебе на порозі і замахає-засміється пухнастим хвостиком... Здається... Але він уже не зустрічає на порозі, не цокає своїми кігтиками по паркету, не проситься у кімнату... І від цієї думки так боляче, так сумно... Бо направду, Тоша був кимось більшим, аніж просто песиком...!!!
Мені легше в тому плані, що я із дому повертаюсь до Львова...
Найважче батькам!!! Мама плаче щодня, тато намагається стримати себе, але й він переносить цю втрату дуже болісно і важко! Я ж... На відстані намагаюсь змиритись... Змиритись із тим, що Тошенька залишився лише у пам'яті та на фотографіях, яких чимало у нашому сімейному альбомі…





***
А після 16 травня, психологічно важких вихідних, у понеділок наступного тижня я потрапила у лікарню... Ніби й більш-менш нормально відпрацювала робочий день, ще й на вечір планувала приєднатись до дівчаток із жж на каві... Але замість кави потрапила у реанімацію... Жахливі відчуття, коли болить, що й не можеш контролювати себе... Жахливі відчуття, коли чуєш голоси-запитання, коли й ніби бачиш обличчя медиків, але не можеш нічого сказати-відповісти... Бо болить так, що годі терпіти... Жахливі відчуття, коли потрапляєш в реанімацію і хоч-не-хоч, але бачиш білі стіни, а ще людей, до яких під'єднано апарати, людей нерухомих, вкритих білими простирадлами... Жахливі відчуття, коли тобі одягають кисневу маску, паралельно міряють тиск, беруть аналізи, ставлять крапельниці одна за одною і роблять уколи... і ти ніби й розумієш, що відбувається. а разом з тим перебуваєш у такому шоці, що годі й передати...
Але на щастя, світ не без добрих людей. В реанімації мене врятували від пекельного болю і дуже швидко вивезли з цього неприємного місця... На щастя, світ не без хороших лікарів... І я потапила саме до такого. Саме він й умовив інших медиків не оперувати мене, а спробувати пролікувати... Саме він дав мені час від місяця до трьох, щоб спробувати позбутись величезної кисти, а не втручатись хірургічно...
Тепер я повернулась до звичного ритму життя, п'ю ліки і вірю, що свій шанс використаю і на операцію все ж таки не потраплю... Дуже вірю у це і щиро про це прошу в Бога!

І чому я написала про це все в одному пості?! Можливо багатьом з вас це може здатись як мінімум дивним, але... Нещодавно моя перша вчителька, хороша жінка й людина, яка знає і про смерть Тоші і про мою ситуацію, про те, як я раптово потрапила до лікарні, сказала моїй мамі: "Ваш песик забрав нещастя, що йшло у ваш дім, на себе...!"... Ніби й страшні слова... Ніби й жорстокі, дуже жорстокі, бо такої ціни я б не хотіла ніколи і ні за що... Ніби й доволі безглузді, але таки правдиві... Бо Тоша завжди "забирав"-лікував наші хвороби, завжди знав, в якому місце болить в той чи інший момент у мене, чи мами, чи в тата... Можливо й цього разу він врятував мене? Хто зна...

***
Дні злітають... Дощить... Щодня... І на серці така ж туга... За Тошенькою...

Comments

[veselamuza.livejournal.com]

Ой, як же шкода Тошеньку :( Я аж розплакалась коли читала. А потім перелякалась, коли про реанімацію прочитала. Тримайся, лікуйся! Хочу дуже з тобою зустрітись

[valeri-ta.livejournal.com]

ой, так Марічко... ти ж знаєш, ким був Тоша для нас, особливо для мами і тата! а реанімація, тьху-тьху, це вже просто якийсь як спогад-сон... все минулось наразі.... і я теж вже не дочекаюсь, коли ми зустрінемось! ти не плануєш до Львова?

[veselamuza.livejournal.com]

Так, знаю, ви його так любили, особливо мама. Точно як синочок був :((( До Львова планую або завтра, або через тиждень. Я вже на довго, тому надіюсь, що зустрінемось, і не раз ;) В мене теж щось постійно низ живота болить і спина ззаду, теж хочу провіритись. Порадиш до кого б звернутись?

[valeri-ta.livejournal.com]

ооо, ти надовго... це ж чудєсно! вже не дочекаюсь зустрічі з тобою... та й з Максимком треба вже знайомитись! а лікарі... хм... я коли потрапила в лікарню, то мене щось троє гінекологів оглядали (не враховуючи Анжелу)...а в результаті я потрапила до Романа Ігоровича (знаєш такого???)... виявився дуже класним і адеквантним лікарем.... але не знаю як він приймає, бо він працює в лікарні, у відділенні... типу "вів-веде" мене...

[veselamuza.livejournal.com]

у відділенні нікого не знаю.. щось до чоловіка соромлюсь йти... хоча чула, що чоловіки хороші гінекологи. може колись наважусь

[valeri-ta.livejournal.com]

приїдеш, я тобі усе розповім... поговоримо... основне, дайся чути, коли будеш....